Відомо усього 10 схем детективного жанру в літературі, і кожна книга розробляє один алгоритм, спрощено представлений так: злочин як загадка – пошук – розв’язка-викриття у фіналі. Серед них без перебільшення вирізняється з усіх найпарадоксальніша: перший і третій елементи відомі читачеві на початку оповідання. З перших сторінок читач довідується про злочин, жертву, обставини і винуватця. Таким чином, сюжет детективної повісті втрачає динаміку і напругу дії, зумовлені загадкою прихованої причини видимого результату, інтригу кінцівки розгортання логічного ланцюжка. Однак насправді інтрига у такій схемі анітрохи не слабшає. На подальших сотнях сторінках відбувається ретельне дослідження того, не хто вбив і навіть не так чому, як пластики думки, шляху морально-етичного вибору. Часто в образах персонажів діють ідеї, тож детектив може стати ненудним підручником із історії цивілізацій, культур, пошуком Бога людиною або спільнотою в цілому. Це зокрема варто пам’ятати тим, хто збирається на оперну виставу вперше, не досить уявляючи специфіку жанру, аби не капітулювати у незвичному, порівняно з традиційним драматичним, просторі театральної умовності. А що опера посідає осібне місце у театральному сімействі і чому закони опери вписуються у детективний канон, ми спробуємо довести і за допомогою документів Центрального державного аудіовізуального та електронного архіву.

Є два типи сприйняття: сюжетне, коли хтось оженився, розлучився, вбив і попався або втік; та інше – глибини людської свідомості й підсвідомості. Справжнє мистецтво досліджує якраз незмінне й внутрішнє, і опера свого роду його вершина за формою та змістом.

Тож що потрібно знати людині, котра покине читати роман, де сюжет відомо наперед і не зрозуміло, за чим стежити три години оперного спектаклю, коли з нього самого реконструювати подієвий шар щонайменше дуже важко.

Річ у тому, що глядач мусить бути підготовленим: знати сюжет твору, лібрето, що пояснює сценічні події, і правила гри особливої оперної умовності. Назвемо кілька. Оперні персонажі співають, а не розмовляють, як у житті. Це налаштовує сприйняття на другий тип і вказує, що зміст твору знаходиться над видимим, тому сюжет у ньому другорядний, справжні події відбуваються у платонівському світі ідей або психологічному вимірі людини. За винятком опер комедійного характеру, майже всі вони завершуються смертю героя, тому в основі сюжету завжди критична ситуація, часто не зовсім реалістична, гіперболізована, як і емоції тих, хто живе на межі.

Остання випливає з виняткової ролі музики. На відміну від музичного супроводу у драматичному театрі, тут вона деміург, голос оповідача, який виконує функції роз’яснення характерів героїв, тону реплік, відсилає до минулого чи пророкує майбутнє. Отже, перші докази у справі оперного детективу слід шукати в ній. Візьмімо голоси. Поділ оперних голосів строго функціональний і завжди вказує на морально-етичну характеристику героя, роль жертви чи злодія. Так, легке високе сопрано засвідчує благородну дівчину, ліричним співають мрійливі, боязкі; пристрасні й сильні – драматичним; вигадливі, складні фіоритури й віртуозні мелодійні оберти колоратурного сопрано належать неземним богиням, чарівницям, феям. Дорослі, зрілі, вольові героїні, як Кармен, мають тепле, оксамитове меццо, ще глибший і низький тембр контральто виводять на сцену la femme fatale та лиходійок.

Схоже діляться й чоловічі голоси. Ліричними і драматичними тенорами співають благородні юнаки, сріблястим, із деренчанням, характерним – уїдливі дідки, п’янчужки, хитруни тощо. Нижчі, густі, м’які баритони виконують партії зрілих, досвідчених чоловіків. Є ще нижчі, різні за тембром баси: розкотисті, теплі, жорсткі, комічні, «графічні» або героїчні. Ця класифікація не повна, спрощена, але спрямує оперного детектива у належному напрямку.

Інший вид доказів у справі оперної події надає оркестр. Можливості його настільки широкі, що такі свідчення можуть вважатися прямими. Вони явлені у підтексті, який слід вміти читати у ритмі, повторюваності у варіаціях впізнаваних маркованих тем, психологічному малюнку. Крім того, інструменти відповідають за озвучення емоційного або когнітивного. До прикладу – сцена з придворними і арія блазня Ріголетто після викрадення Джильди з 2-ї дії однойменної опери Дж. Верді. Бачимо обдуреного батька, Ріголетто, котрий, до слова, сам брав учать у викраденні дівчини, не впізнавши дочки. Перед нами він з’являється, наспівуючи пісеньку без слів «La-ra, la-ra, la-ra, la-ra», крізь удавану байдужість якої завдяки мінорному ладу, різноманітності пауз і низхідним секундовим інтонаціям виразно відчуваються стримувані біль і тривога. Ця пісенька за психологічною тонкістю і правдивістю стала геніальною знахідкою Верді. Мелодія водночас передає кривляння і страждання старого, прямо скажемо, персонажа не вельми приємного. Чуємо нічим не наповнені синкопи, спотикання, які змінюються на бурхливе обвинувачення усіх навколо, потім плач, благання у трагічній арії «Куртизани». Репліками у відповідь звучить хор придворних – насмішкуватий, знущальницький; інтонації, що у традиційному театрі дає драматичний актор, а в опері – оркестр. Так ми розуміємо, що відбувається з внутрішнім світом героя. Скрипки передають почуття, дерев’яні інструменти – думки. Ріголетто попри все викликає на співчуття.

Слід згадати, що хор в опері за грецькою традицією представляє натовп, у протистоянні якому трагедія героя набуває екзистенційного виміру. Часто герой йде супроти нього, супроти єдиноголосся, єдиної думки. Це теж умова детективної гри з розписаними за умовчанням ролями і функціональним статусом її елементів. Арія – ще один прийом у структурі опери. Скажімо, у ситуації небезпеки замість тікати персонаж виконує довгий монолог чи вступає в розлогу розмову. Так час зупиняється, секунда препарується, виявляючи психологічний зріз емоційного стану. Дотичну до цієї функції – символічної, що підіймає смисл над обставинами, виводить його на універсальний рівень – є вибір вічних сюжетів для самого твору. У життєвій ситуації Медея, яка вбила власних дітей, дуже лякає, однак перенесена у світ ідей подія дозволяє інтерпретувати ситуацію інакше: героїня постає у трагізмі невідповідності земного існування її істинному призначенню – життю на небесах. Тоді діти означають не живих істот, а те, що заважає Медеї дістатися вищого. Конфлікт виявляється глибшим: між піднесеним усередині людини і приземленим, у непереборностях і суперечностях.

Лейт-мотив – ще одна підказка – попереджає, налаштовує, натякає, нагадує явною присутністю, прихованим чи дещо зміненим виглядом про слід здійсненого чи задуманого, що визначає результат події. Або характер якогось із героїв – характеристику, що може викликати підозру щодо наймовірнішого винуватця. Музика – не фон, не супровід, а персонаж, слова автора, наратора, який все знає. Опера «Шукачі перлин» Ж. Бізе починається зі вступу, який традиційно прописує основну думку твору, її головний лейт-мотив. Назвемо його темою клятви. Лунає спокійна, точніше, майже спокійна мелодія: якийсь елемент у басу перешкоджає остаточному замиренню. Поступово він розростається і витісняє решту, доходячи до кульмінаційного удару і відкату у порівняну тишу – щось сталося. Хор, особливо чоловіча лінія, співає так, наче знаходиться під дією брому – пряма ілюстрація регламентованого життя, суворої чоловічої дружби Надіра і Зурги. І раптом у цей непорушний світ втручається природнє людське почуття – тема Лейли, втілення ірраціонального начала, що визначає долі героїв. Прекрасна, часом оманлива, непослідовна, вона то рятує, то сіє смерть. От її і чуємо протягом усього дійства у різних обставинах, вплетену в арії різних героїв. Тоді вона звучить або застереженням, або пророцтвом, вказує на трагічність розв’язки тоді, коли у якийсь момент всі впевнені у зворотньому.

Таку логіку Ж. Бізе повторив і поглибив у «Кармен», зашифрувавши в арії головної героїні і лейт-мотиві твору нерозривну сув’язь кохання і смерті – нисхідну мелодію фатальної пристрасті, що звучить у високому регістрі віолончелей на фоні тремоло струнних увертюри, «Хабанери», перетворюється на голос фатуму перед коридою. Ці шість напівтонів – таємний знак Кармен, провіщення трагічної смерті за свободу. Увертюра представляє собою дві контрастні сфери – сповнена жвавістю і блиском народна та пов’язана з трагічною історією кохання й катастрофою. Блискучий марш-хода перегукується з темою тореадора Ескамільйо та голосом Кармен, створюючи емоційне напруження – увертюра подає короткий виклад і зміст всього задуму.

Так коротко ми спробували показати принципову осібність опери у порівнянні з драматичним театром. Опера – драма, написана музикою, зі своїми труднощами («опера» – з італійської «праця»), естетикою, мовою. І якщо вона для вас незвіданий материк, запрошуємо до наших фондів, колекції записів оперних вистав, фрагментів класичних зразків світового й вітчизняного оперного мистецтва у виконанні українських і зарубіжних майстрів різних часів. Принагідно відсилаємо зацікавлених до викладеного на вебсайті архіву електронного видання «Мистецтво ХХ–ХХІ ст. у фонодокументах. Том 2. Музичне театральне мистецтво», присвяченого мистецтву опери.

---