«Слово, пущене між людей,
проросте швидше за будь-яке насіння»
Юрій Мушкетик

Часом особливим людям даровано виняткову пам’ять, аби свідчити про епоху. З Юрієм Михайловичем можна було годинами розмовляти і про українську історію й літературу ХХ ст., і про сьогодення. І цю пам’ять він майстерно шліфує у жанрі класичної прози. Його романи «Семен Палій», «Гайдамаки», «Жорстоке милосердя» отримали прописку у шкільній програмі. Тридцятиріччя творчої праці Юрія Мушкетика залишило 19 романів, низку повістей і збірок оповідань, кілька п’єс. За роман «Позиція» у 1980 автора відзначено Шевченківською премією.

Народився письменник 21 березня 1929 р. у с. Вертіївці на Чернігівщині. Спогади про обпалене війною дитинство згодом ляжуть в основу повісті «Вогні серед ночі» (1959) та низки воєнних новел. Повоєнний літопис поліського села продовжиться повістю «Чорний хліб» (1960).

Після філологічного факультету й аспірантури Київського університету від 1956 р. Ю. Мушкетик обіймав спершу посаду заступника, а потім й головного редактора журналу «Дніпро», з 1986 по 2001 роки – голови Національної спілки письменників України. Адміністративна діяльність Ю. Мушкетика варта окремої згадки. Ризикована одіссея між Сциллою цензури і Харибдою забуття вдавалася йому за допомогою воістину міфічного героїзму й авантюризму, бо видавати заборонених Стуса, Сверстюка, Світличного, Дзюбу під різними псевдо і мимохідь викручуватися на допитах партійних функціонерів було рівнозначно канатоходінню над вирвою. Стараннями головного редактора «Дніпра» вдалося порятувати від жорен системи книги Романа Андріяшика «Люди зі страху» й «Додому нема вороття», у яких подано війну з іншого, недозволеного боку. Другою перемогою став роман Феодосія Рогового «Свято останнього млива».

Перший власний історичний роман про Семена Палія Ю. Мушкетик писав ще на студентській лаві. Подальша журналістська робота остаточно сформувала тематичний напрямок його письменницького доробку. «Серце і камінь» (1962), «Крапля крові» (1964), «Останній острів» (1969), збірка новел «Зеленеє жито» (1965), повість «День пролітає над нами» (1967), «Старий у задумі» (1974) утвердили основну лінію подальшого творчого розвитку письменника.

70-і роки, загалом особливо цікаві у мистецтві ХХ ст., для Ю. Мушкетика позначені експериментом фантастично-пригодницької та художньо-документальної повістями: «З’їж серце лева» (1972), «На круті гори» (1976). Перша переносить читача до печер, мамонтів і левів часів палеоліту, коли людина вперше народжується у самоусвідомленні. Друга розповідає про видатного сучасника – вченого-кібернетика Віктора Глушкова.

Новим етапом розвитку таланту прозаїка стали романи й повісті 1970–80-х років «Жорстоке милосердя» (1973), «Біла тінь» (1977), «Смерть Сократа», «Біль», «Суд над Сенекою» (1978), «Позиція» (1979), «Вернися в дім свій» (1981), «Віхола» (1982), «Рубіж» (1984), «Обвал», «Жовтий цвіт кульбаби», «Сльоза Офелії» (1985), «Яса» (1987). Вони продавалися у газетних кіосках, котрих щедро було розставлено на кожному перехресті тогочасних міст. Не всі безперешкодно долали цензуру, однак так чи так здобували заслужене визнання читацької аудиторії. За творами Ю. Мушкетика знято кінофільми «Біла тінь», «Позиція», «Біль», його книги перекладено багатьма мовами, у тому числі литовською, болгарською, німецькою, іспанською. У часи незалежності вийшли твори «Гетьманський скарб» (1993), «На брата брат» (1996), «Прийдімо, вклонімося…» (1997), «Погоня» (1997), «Морок» (2001), «Плацдарм» (2008), «Гетьман, син гетьмана» (2013), «Останній гетьман» (2010), «Час звіра» (2014).

Юрій Мушкетик вів літопис минулого й сучасного в художніх образах, Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів береже літопис життя самого письменника у візуальних образах і звуках. До вашої уваги – вибране з кількох десятків світлин різних років: портретних, групових, свідчень його громадської, просвітницької й політичної діяльності.