«Мелодії одкровення непроханими гістьми не приходять.
Це винагорода за великі творчі муки.
Мелодія – як істина – приходить, мов рідна сестра»
Г. Майборода

Сталося те далекого, сльозами й кров’ю политого 1945-го, коли до пекла зійшли Георгій й Платон – Побідоносець і Миротворець. Року, забутого під новою апокаліптичною зливою. Після важкої перемоги над Змієм, серед руїн спаленого Берліна знайшовся вцілілий рояль. А далі, згадував Платон, відбулося щось особливе й дивне: серед тиші та пітьми у слабкому світлі каганця йому почувся поклик, зійшло натхнення і він сів за інструмент. Під звуки «Місячної сонати» відчинилися ляди, заскрипіли двері й посунули на вогник, долаючи страх, примари – колишні люди, подивовані несподіваним Бетховеном. Тоді й почули звістку спасіння й миру: «Не від музики ми звільнили світ, а від зла». По тому, хай де бували брати чи їхня музика – всюди відгукувалося сльозами відновлених, преображенних душ, радістю світлої благовісті.

А народилися вони в обійсті далекого хутора Пелехівщина на Полтавщині, у часопросторі архаїчного міфу, де жили законом одвічного звичаю щоденного, щорічного кола. Старшого нарекли Георгієм, молодшого – Платоном. І здавалося, бути їм сіячами-землепашцями вдень й веселими музиками пополудні. Однак 1920-ті увірвалися до патріархального раю революційним хаосом, бідою, розбратом і, водночас, індустріалізацією, динамікою технічного прогресу, дивовижею радіо, кінематографа, культурним розвоєм. Сільські клуби, мандрівні капели, товариства Миколи Леонтовича, «Просвіта» – все те манило назовні, у місто – працювати й вчитися. І головне – вітчизняна та світова музична класика, консерваторія, приголомшливе майбутнє. Мрії обірвав 1941-й. Вкотре переверти долі висмикнули братів із звичного. І тут почалося житіє, сповнене чудес й преображення. Безліч разів вони могли загинути у бою, в полоні, у концтаборі і щоразу були порятовані дивом задля того, аби піснею творити заново світ – епоху щирості й правди вселюдських чеснот.

Платон і Георгій – два крила голубиного Духу. Старший брат присвятив себе написанню музики до опер та інших театральних постановок: «Милана» (1957), «Арсенал» (1960), «Тарас Шевченко» (1964), «Ярослав Мудрий» (1973). Він ткав епічне полотно: так, з усіх обрав визначальний образ майбутнього – мудрість і творчість. Молодший знаходив ключі до кожного зокрема, тяжів до народної пісні, зацікавився музикою до кінофільмів, з  Малишком, Василем Симоненком, Володимиром Сосюрою та іншими написав чимало популярних пісень, які досі можна почути під час застіль та народних свят: «Київський вальс» (1954), «Пісня про рушник» (1958), «Пісня про вчительку» (1967), «Лебеді материнства» (1973). То була епоха під знаком Майбород.

І коли сьогодні чекаємо благої вісті, далеко зазирати не треба. Надайте запит до архівних фондів за номером Майборода: 1913 – 1918 – 2023.

Фотодокументи

Фонодокументи