У кінці 1973 р. «Нью Йорк Таймс» захлиналася публікаціями про розробку в СРСР комп’ютерної системи управління економікою. Журналіст Генрі Ліберман на власні очі бачив перші обчислювальні центри, зведені під керівництвом Віктора Глушкова.

Життєве гасло він склав сам: «Сьогодні перший день решти твого життя, не марнуй часу». Не зволікаючи, народився майбутній геній у родині гірського інженера старовинного козацького роду, вихідця з шахтарського Донбасу. Змалку взявся за фізику, хімію, жадібно пильнував наукові новинки, у п’ятому класі власноруч зібрав радіоприймач і зробив перший власний винахід – прицільний прилад, систему керування польотом снарядів для електрогармати. Мозок вже тоді працював напрочуд організовано: кожну книгу читав за науковим принципом, в аспекті конкретного завдання. Не тільки точні дисципліни університетського рівня підкорилися десятикласнику – на спір якось десять годин поспіль читав напам’ять улюблені поезії, серед яких особливо любив легенду про Фауста. А ще до школи ковтав фантастику, можливо, вже тоді закладаючи план втілення умоглядних проєктів на практиці. Стати фізиком-теоретиком золотому медалістові завадив 1941-й. За рік закінчивши чотирирічну програму математичного факультету, на п’ятому курсі університету він здійснив перші наукові прориви, мимохідь виправляючи помилки у підручнику, що витримав більше десятка видань. Фаустівських дух потребував руху. На той час особливо привабливою була нова галузь атомної промисловості, і В. Глушков подався на Урал – осередок галузі і місце створення перших ядерних реакторів. У 1955 р. подолав до того нерозв’язну п’яту проблему Гілберта – сенсаційна подія світового масштабу. Ставши таким чином відомим, молодий вчений спізнав відчуття «творчого щастя».

По тому покликав Київ. Тут, захоплений вже остаточно новою наукою кібернетикою, на базі обчислювальної лабораторії Інституту математики В. Глушков створив і очолив обчислювальний центр АН УРСР з метою дослідження загальних закономірностей методів, принципів перетворення, інтеграції і управління складними системами. З його появою в Інституті, до слова, завершилась почата раніше розробка системи радіолокаційного визначення повітряних цілей з наведенням винищувачів, під яку було сформовано наукову базу й сформульовано математичну теорію процесу наведення. Результати дозволили створювати на практиці штатні системи ППО. Усі поточні проєкти Інституту доведено до пуття завдяки неабиякому таланту керівника, здатного сприймати, підтримувати і розвивати чужі ідеї, тримаючи колектив у дружній атмосфері творчого натхнення.

1962-й став роком заснування Інституту кібернетики, очолив його, певна річ, Віктор Глушков. І почався золотий вік розвитку нової галузі, сповнений революційними винаходами і практичними розробками. Директор безпосередньо керував проєктами перших ЕОМ «Дніпро», «Київ», «Мир» тощо, щоразу досконаліших й багатофункціональних. Той же «Київ» був першою у Європі системою цифрової обробки зображень і моделювання інтелектуальних процесів. Швидкість виконуваних операції стрімко зростала з кожним наступним кроком.

На початку 1960-х задля подолання економічної кризи в країні, Інститутові доручено створити «Загальнодержавну систему управління економікою». Перша ж запропонована математична модель передбачала якісно нову мережу з пришвидшеними процесами, котра уможливлювала регулярні інформаційні потоки, об’єднавши промисловість, сільське господарство, торгівлю, профільні міністерства через локальні інформаційні центри, злиті в одну мережу – «для людей і заради людей». Така система прогнозовано гарантувала прибуток у 100 млрд. і могла стати серйозним викликом Заходу. Але за крок до створення всесвітньої мережі Глушкова спинили чиновники. «Спершу, – визначив пріоритети міністр фінансів В. Гарбузов, – підвищимо яйценосність на птахофабриках, а тоді займемося різними нісенітницями».

Фауст наших часів мрії не полишив. Робота з налагодження єдиної мережі обчислювальних центрів, що поєднувала б користувачів на віддалених робочих місцях КБ, інститутів тощо й забезпечувала б спілкування через лінії зв’язку з національними банками даних, тривала. ЕОМ «Промінь» і «Мир», а незабаром й «Україна», за задумом вченого, докорінно змінювали уявлення про зв’язок. Величезний парк електронних машин, з яких складається така система зберігання, обробки і передачі інформації, може забезпечити не тільки зв’язок між людьми, але й людей з машинами і машин між собою. Глушков передбачав: «Настане час, газети перестануть виходити у звичному форматі, на екрані можна буде почитати будь-яку, послухати лекцію у зручний час і скільки завгодно разів, поставити питання лектору і отримати відповідь».

Він став легендою на Заході, «богом кібернетики», а Інститут – «Меккою ЕОМ». Тут провадилися дослідження інформаційних джерел, штучного інтелекту. Обчислювальна техніка, розроблена в Україні, не поступалася світовим зразкам. CША наполегливо кликали Віктора Михайловича обійняти високу посаду з окладом в 1 млн. доларів на рік за дві лекції на тиждень. Запопасти фахівця такого рівня був зацікавлений сам Джон Кеннеді. Здивованому невідповідністю, як він думав, винагороди виконуваній роботі, Глушкову відповіли: «Ми знаємо, що ви справжній вчений і будете відповідати на питання студентів. А це найголовніше». Та покинути найкраще у світі місто – Київ – не моглося. А взагалі, добре було б, бодай на трохи, опинитися на безлюдному острові… Після відмови кожен його подальший успіх «Гардіан» і «Вашингтон Пост» супроводили мстивими кпинами зі «спроб Глушкова автоматизувати Кремль і замінити людей на роботів». Цікаво, що у 1959 р. він таки працював над проєктом автоматизації моторної функції роботів – хотів зробити автоматичну руку на візку, що рухалася б уздовж щита управління будь-яким об’єктом і перемикала б тумблери, повертала ручки тощо. До того ж вона була б оснащена примітивним зором для фіксації показників приладів. На жаль, досить кваліфікованого інженера тоді не знайшлося, а то мали б ми ще й першу у світі механічну руку. Для початку. І подібних розробок «на виріст» часові важко перелічити.

Інститут – це люди. Уміли працювати, уміли й, разом із директором, розважатися. Для новорічної вечірки 1960 року співробітники вигадали віртуальну країну Кібертонію, у якій й надалі відбувалися регулярні веселощі, конференції, дитячі свята для Києва і Львова. У казковому царстві ходила своя валюта, писалася конституція.

Жив, а значить працював Віктор Глушков за задумом улюбленого Гете: знання і праця на благо людям обіцяють Фаусту спасіння. Перед відходом згадав дружині подаровані їй колись зірки: «У світлі, яке відбивається крізь них, ми знову будемо молодими у вічності».

У Центральному державному аудіовізуальному та електронному архіві зберігається близько 100 кінодокументів, понад 50 фотознімків та 7 аудіозаписів, що фіксують події життя, наукової і громадсько-політичної діяльності науковця.

Серед кінодокументів – фільми «Люди та кібернетика» (1962, реж. М. Білінський), «Я – кібернетик» (1970, реж. К. Самофалова), «Глушков В. М., кібернетик» (1980, реж. А. Серебреников) та «Зачарувати завданням небувалим» (1982, реж. Л. Удовенко) виробництва Української студії хронікально-документальних фільмів та Київнаукфільму. В кіножурналах та окремих кіносюжетах (1958–1982) відображено участь В. Глушкова у конференціях, з’їздах, семінарах, урочистих зборах, ювілейних вечорах, а також під час роботи в Інституті кібернетики АН УРСР, лекцій, інтерв’ю, в години дозвілля.

Фотодокументи показують вченого за кафедрою, на конференціях, засіданнях, зборах АН УРСР, з’їздах, зустрічах із творчою інтелігенцією України та зарубіжними делегаціями тощо. Є чимало портретів різних років, світлин, присвячених вшануванню пам’яті В. Глушкова.